logo
  • Если работа приносит только деньги, значит нас купили.!

Пішов у літературу, щоб подобатися дівчатам і жінкам


Без перебільшення та співання дифірамб, Юрко Андрухович є знаковою постаттю в сучасній українській літературі. Він і надалі залишається одним із найвідоміших і найуспішніших письменників нашого часу. Його твори перекладено чи не всіма європейськими мовами, вони вийшли окремими виданнями в десятку країн Європи та в Америці. Феномен Юрія Андруховича в cучасній літературі неоднозначний: його або боготворять, або ж ненавидять. Він називає своїм автором непересічного розумного читача, а на його зустрічі все частіше приходять молоді пані та панянки.

14.jpg

Про міфи й парадокси навколо Юрка Андруховича, його ставлення до критики та те, чи задоволений письменник собою, читайте в інтерв’ю.

Я не символ, а жива людина

– “Невиправний цинік, руйнівник наших трьохсотлітніх літературних традицій, грубий матюкливий писака, белетризатор біографії Б.-І. Антонича, профанатор моральних цінностей…” Усіма цими ярликами обвішали вас журналісти та критики (читайте – критикани). Що б викреслили чи додали до цього списку?

– Давайте за чергою. Поряд із “невиправний цинік” дописав би “і безнадійний ідеаліст”. Не тільки “руйнівник”, а й “реставратор наших скількисьтамсотлітніх традицій”. “Матюкливий писака”, але й “чутливий меланхолік”. “Белетризатор біографії Антонича”? Так. А чому б і ні? Белетризував, бо люблю, маю право. “Профанатор моральних цінностей”? Можливо. Але радше – “дослід­ник меж, за якими мораль підміняють псевдомораллю”. Все перелічене може мене стосуватися. Бо я різний. До того ж, не символ, а жива людина. Тобто від природи суперечливий, як усі ми.

– Є таке китайське прислів’я: “Якщо вам плюють у спину – отже, ви попереду”. Чи якось вражають вас “плювки” критиків стосовно вашої манери письма, співу, поведінки і взагалі життя?

– Для того, щоб часом і справді не вразили, я їх не зауважую. Тобто не шукаю рецензії, відгуки, не збираю на себе самого жодного, умовно кажучи, досьє. Припускаю, що позаочі про мене взагалі плетуть жахливі небилиці. Іноді до мене долітають якісь плітки, але це все радше курйозно. Хоч і трохи сумно все-таки – як подумаєш, скільки внутрішніх зусиль у декого спалюється на заздрість і ненависть. Або ще гірше – лише на дрібне паску­дження.

Пішов у= літературу,= щоб= подобатися= дівчатам= і= жінкам

Українці нагадують пластилін – вони легко відмовляються від своєї ідентичності

– Як не парадоксально, загалом нам подобається зневажати себе, рватися в інші світи, йти манівцями світових тенденцій. Чим може обернутися для літератури така непевність у своїх силах?

– За моїми спостереженнями, українці і справді нагадують плас­тилін – вони надзвичайно легко відмовляються від власної ідентичності, зіштовхнувшись із чимось чужим, яке їм одразу ж видається сильнішим і тому значно атракційнішим. Єдина ідентичність, у якій українці стійкі – церковно-конфесійна. Усі ж інші – мовна, культурна, політична, громадян­ська – легко знімають, ніби набридлі одежини. Українці зазвичай соромляться свого українства й там, де можуть, приховують його. Ті ж самі заробітчани на Заході, наприклад. Ці жіночки, які так невимушено щебечуть до своїх дітей італій­ською або поль­ською. Єдиний момент, коли українці попіднімали голови, була помаранчева революція. З цього ви­пливає певна надія: можливо, ми все-таки спроможні на якесь повноцінне буття. Натяк 2004 ро­ку був, ми його відчули. А щодо літератури, то, сподіваюся, тут немає, на щастя, прямого зв’язку. Тобто непевність у своїх силах, про яку ви кажете, а краще сказати, цей своєрідний український “опортунізм ідентичності” не може сам по собі якось ані заперечити нашої літератури, ні підсилити її. Він може, щоправда, напряму вплинути на кількість її читачів, але там усе одно рахунок іде лише на кілька десятків тисяч найстійкіших.

– У вас надзвичайно різке, відверте й водночас здорове критичне сприйняття україн­ської дійсності. Порадьте, як пересічним українцям абстрагуватися від її згубного впливу?

– Розумієте, пересічних українців так багато, що навряд існує якась єдина порада для усіх. Та й хто я для них такий, щоб давати якісь поради? Пересічні українці мене не читають, і це нормально. Моя цільова аудиторія (даруйте цей ци­ніч­ний термін) – непересічні українці. З ними я і спілкуюся. Це не має нічого спільного з якоюсь там “елітою” – ні, це просто, назвімо їх так, нормальні сучасні українці. Але їх у нас значна меншість, цих нормальних, тобто непересічних. От у цьому й заковика.

Пішов у= літературу,= щоб= подобатися= дівчатам= і= жінкам

Невдовзі почнуть з’являтися романи, написані 10-річними авторами

– Поет, прозаїк, філолог, перекладач, есеїст, редактор, упорядник, віце-президент АУП, журналіст, віднедавна виконавець… Це перелік ваших занять, завдяки яким заробляли або надалі заробляєте собі на життя. Що вас най­більше втомлює з цього?

– Починаючи з 1999 року, тобто вже 10 років, я не є віце-президентом АУП. Тобто на одну категорію у вашому переліку менше. Журналістом себе також не можу вважати, хіба що принагідним публіцистом, але вже навіть забув, коли і де публікував якусь свою останню колонку. Усе інше, здається, відповідає дійсності. Але от що мене найбільше з усього цього втомлює? Відповім від протилежного: дві речі, якими я зараз живу, – написання книжки про мої 111 міст і запуск української версії нашого з “Карбідо” альбому “Цинамон”. В обох випадках хепі-енд мав би настати приблизно в березні-квітні 2010 року.

– Чому нині надаєте перевагу як читач?

– Перечитую Кафку в дуже майстерному перекладі Юрка Прохаська. Перечитую “Фадо” Стасюка. Перечитую New Wave Крістіана Крахта. Тобто я нині не читач, а перечитувач.

– “Українська література, як комета – пролітає над нормальним літературним життям і відразу ж зникає”, – так висловився львівський поет, відомий перекладач Остап Сливинський. А які ви бачите тенденції літературного процесу України у світовому контексті?

– На мою думку, є сенс говорити передусім про таку тенденцію, як суттєве помолодшання всього літературного процесу. Комп’ютери, інтернет, блогосфера, слем-спільнота – усе це спричинилося до появи десятків нових імен і їхніх творів. Якщо все це розвиватиметься так і надалі, то невдовзі почнуть з’являтися романи, написані
12- або й 10-річними авторами. І цілком незлецькі, по-справжньому “дорослі” твори.

Пішов у= літературу,= щоб= подобатися= дівчатам= і= жінкам

Не оприлюднював би чогось такого, чим був би незадоволений

– Можливо, дещо недоречне запитання, з огляду на ваш багаторічний письменницький досвід. Однак, з огляду на появу вашої нової книги “Моя остання територія”, де зібрано ранні твори, наступне запитання таке. Квентін Крісп свого часу сказав: “Є три причини, чому стають письменниками. Перша – вам потрібні гроші; друга – ви хочете сказати світу щось важливе; третя – ви не знаєте, чим зайнятися довгими зимовими вечорами”. Озираючись назад, які три причини можете назвати, чому стали на літературний шлях?

– Безумовно, щось із того, про що каже той ваш Квентін, так само спрацьовувало – почасти. Але ось мої три причини: я хотів подобатися дівчатам – перша. Хотів подобатися жінкам – друга. І третя: хотів бодай кудись утекти від радянської дійсності. Мені здається, всі три причини цілком поважані.

– Як убереглися від спокуси залишитися за кордоном, де значно кращі умови праці і для перекладачів, творчих людей тощо, і для пересічних осіб загалом?

– Такої спокуси не виникло, тому що реальна змога жити й на Заході, і в Україні, тобто там і тут, бути своїм в обох цих світах, є для мене значно спокусливішою. Відберіть у мене один із цих світів – і я завию з нудьги й туги.

– На завершення дещо каверзне запитання: Вольтер свого часу так висловився про успіх: “Щоб бути задоволеним своїми творами, не будь надто задоволений собою”. А ви задоволені собою?

– Часом так. Не оприлюднював би чогось такого, чим був би незадоволений. Інша річ, що з проминанням часу починаю по-іншому відчувати той чи інший свій твір, іноді перестаю його любити – або цілком, або лиш деякі місця в ньому. А потім минає якийсь час, і він мені знову подобається. Це все-таки дивно, хоч цьому і є якісь логічні пояснення. Мої речі з моменту опублікування починають жити власним життям, перестають залежати від мене, звільняються від моєї опіки. Напевно, я їх ревную.

Пішов у= літературу,= щоб= подобатися= дівчатам= і= жінкам

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2009/12/24/40121/


Кто весь день работает, тому некогда зарабатывать деньги.

Кто весь день работает, тому некогда зарабатывать деньги.